ВIдчуття присутностI



Категории Тарас Прохасько ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал I Те, що справа був щiльний довгий паркан, було важливо не тiльки тому, що в такому разi нiчого iншого справа не було, i не тому, що неможливо було б кудись звернути, якби вона пiдняла голову, а передовсiм через вплив на освiтлення. Його варто було б запам'ятати, хоч очевидно, що вичленувати наслiдки паркана годi. Вона пила з вуличноï колонки. Довкола колонки нагорнули купища листя — стояти треба було на ньому. Тому ще важче пити — нахилятися бiльше. На Ґратах пiд колонкою переверталися каштани, завеликi, щоб пролiзти у дiрки. Листя, приклеєне водою до Ґратiв, утворило щось подiбне на церату, струмiнь звучав якось не так. Потiм вiн порозсував листки в одному мiсцi i вже зачiпав лиш ïх спорохнявiлi, а ще й розмоклi краï. Вона нагнулася i повернула голову лицем догори. Всерединi дуже потужного потоку було порожньо. Вода була, як обгортка. Тому губами лиш ледь торкатися струменя. Потiк дещо руйнувався, розлiтався далi, нiж мав би, краплi пропадали в купi листя безслiдно, навiть не змочуючи поверхнi. Один струмочок стiкав з кутика рота до вуха i далi — на ключицю. Час вiд часу кiнцi волосся змочувалися i ставали подiбними на облизанi пензлики. Вiн розумiв, що дуже хоче пити. Дiвчина ставала все прозорiшою вiд доданих кожним кроком пластiв туману. Потiм течiя обминала острiв. Але тiльки з одного боку; з другого рiчище, захаращене величезними каменями, на яких виразно вiдзначилися колишнi рiвнi води, вибiленими перехрестями галуззя, колодами, мiнiатюрними дюнами нанесеного i стриманого водоростями пiску, було цiлком сухим. I майже вiдразу все починало зрушуватися з мiсця, так, нiби хтось обертав тобою на шнурi, обв'язаному вище черевикiв. Рiка повертала направо, так круто, що починала текти паралельно собi ж, лиш зворотно. Аж малюючи схему, вiн зрозумiв нарештi всю топографiю: вести олiвцем лiнiю злiва направо, зупинитися i якнайближче до попереднього вiдрiзка провадити справа налiво, кут мусить бути мiнiмальним. Вже потiм можна домалювати таке саме ззовнi, щоб очевидною стала ширина рiки. Все переверталося, коли течiя ударялася в той кут i звертала у каньйон (бо перед цим лiвий берег був низький i продовжувався аж до лiсу). Каньйон був дуже глибоким i широким — у нас таких рiк просто не буває. Вода мутнiла вiд виру на поворотi. За всi рази вiн нарахував i записав кiлька сотень назв усього того, що було i вiдбувалося на обох берегах i у водi. Цi фрагменти були щоразу незмiнними, але швидкiсть течiï унеможливлювала роздивитися все. Були висячi мости, стежки, альтанки, смiтники, хатини, городи i квiтники, копанки, вулики, дорога, боки завалених мостiв i покрученi уламки залiзничних рейок, зграï птахiв, звiрi пили воду, мурашники, осинi гнiзда, човни на напнутих ланцюгах. Там жило багато людей. Цього разу вiн зауважив досить великi отвори нiр, котрi проходили через весь правий берег i виходили на другий бiк там, перед поворотом. Крiзь такi печери було видно свiтло i далекi лiси на низькому березi. Виявляється, цей берег був цiлком тонким, нори дiрявили товщу, не багато глибшу, нiж який мур. Може, в тому не було рацiï, але Памвi здавалося, що фрагмент з рiкою завжди останнiй. Правдоподiбно ним закiнчувалися якiсь iншi сни. Час вiд часу ця рiка снилася йому протягом кiлькох рокiв. Найбiльше вражало те, що вiд того повороту ставало дуже тихо, незважаючи на переповненiсть каньйону життям, не було чути i шуму води. Йому доводилося чекати певний час пiсля пробудження, щоб звуки нарештi опанували простором. Наразi жодних звукiв не було. Несила бiльше терпiти. Треба було зробити хоч щось, що б прозвучало. Вiн вийняв з кишенi штанiв сiрники i покалатав ними. Дошки стiн ледь скрипiли, стискаючись вiд щораз бiльшого холоду. Памва лежав одягнений. Пiд лiжником було дуже тепло, а в кiмнатi так холодно, що вiдчувалося аж легенями. До того ж холод нiби посилювався запахом яблук, який переплiвся iз холодом, iз вологiстю. Яблука складенi величезною купою на iншому лiжку. Кiмната була замала, щоб розчинити дух такоï кiлькостi ренет. За вiкном було темно, але зовсiм не так, як тодi, коли вiн лiг. Памва передчував, що спав задовго i пропустив вечiрнiй поïзд до мiста. Вiн не мiг встати, не мiг вилiзти з тепла. Вовна уподiбнювалася до пiхви. Напiр дитячих вiдчуттiв — не вставати, насильно закривати очi, нiкуди не йти, не вiд'ïздити. Чомусь саме восени так забобонно не хотiлося вертатися до мiста. Залишитися на цiлу зиму, до якоï, врештi, ще не так скоро. Перебути тут, примiтивно i без Руху. Була субота. Поïзд до мiста ïхав пiзно ввечерi. Памва не знав, котра година. Вiн лiг вже тодi, коли зовсiм стемнiло. Може, минула година, а може, вже справжня нiч i поïзд вiд'ïхав. Наступний буде аж пiд ранок i буде майже так само темно. Осiнь не розрiзняє перiодiв ночi. У кишенi фланелевоï сорочки Памва знайшов пачку жетану, видобув двi сигарети i навпомацки закурив просто у лiжку, пообiцявши собi встати пiсля них, скурених одна за одною. Весь час уважав, щоб не випхати з-пiд лiжника руки, щоб не зробити у коцах шпари для холоду. Жетану давно не було в ïхньому мiстi. Заради жетану Памва прийшов сьогоднi вранцi на вокзал задовго до поïзда. Йому сказали, що у котрiйсь з нiчних крамничок навколо вокзалу з'явилися його улюбленi сигарети. Все ж вiн мало не спiзнився до поïзда, шукаючи за ними. Вiн приïхав у гори. На мiсце, де колись жив його дiдо. В дитинствi Памва майже нiколи не бував тут. А тепер намагався приïжджати як найчастiше. Тут були порожня хата, сад, криниця. Сьогоднi треба було обiрвати яблука. Не можна дочекатися морозiв, але добре дати ïм повисiти на деревах найдовше. Яблука не смiють ударятися одне до одного i до землi. Кожне треба зiрвати окремо. Треба розсортувати ïх — а на щеплених дiдом деревах було по декiлька сортiв, на кожнiм вiдгалуженнi iнший. Памва зривав яблука цiлий день, напихав ïх у всi кишенi, сидячи на деревi, щоб не злазити щоразу, потiм складав на лiжку, якщо заплющити очi — то самi яблука. Було мокро пiсля нiчного дощу. Добре, що тiльки на травi, бо яблука повисихали на вiтрi, i не довелося витирати кожне. Ще вранцi Памва зняв черевики, вони були настiльки дiрявими знизу, що ноги могли вiдразу ж перемокнути. Вiн не хотiв довго ходити в мокрих черевиках, то ж пробув цiлий день босим. Дуже змерз у ноги, зате не нищив гiлок. Вiн повдягав на себе дивнi старi речi, щоб позатулятися вiд вологи i вiтру, а частково заради безлiчi кишень. Пообмотувався якимись хустками. Незграбнiсть i безпомiчнiсть сягала святостi. Руки взагалi не вiдчували нiчого, крiм рiзницi шорсткостi шкiрки рiзних сортiв. Одна сигарета прилипла до заслинених губ, пальцi, не приготовленi до зусилля, ковзнули аж до жару, на внутрiшньому боцi вказiвного i середнього випалилися дiри. Вiн навiть не вiдчув опiку. Памва вже давно перестав намагатися запам'ятати, як мiняється простiр вiд порожностi, оголеностi i стертостi меж, як встановлюється найлiпше спiввiдношення мiж холоднiстю i яскравiстю сонячного освiтлення, як все листя втрачає власнi запахи i починає пахнути однаково, як з'являється особлива пластика спротиву скутостi. Йому видавалося, що цим вiн позбавляє свiт останнiх властивостей, що не слiд забирати чогось запам'ятовуванням. Натомiсть позривати яблука, повiднаходити всi горiхи, позгрiбати листя, повипивати воду з бочки пiд дерева, бочку перевернути, позалишати трохи найпiзнiших ягiд птахам, позатикати мохом шпари у стiнах — це набувало якоïсь дивовижноï важливостi, вiн уперто не вступився б звiдси, поки все не буде пороблене. Важливо ще було бути впущеним у остаточнiсть, у кiнцевiсть. I бути перемерзлим, незграбним, немовним i терплячим. Кiлька разiв багато птахiв пролiтало нижче вiд нього. Вiн знайшов на полицi фляшку з краплею коньяку i не пив його пару годин. Вiн нiчого не думав; лиш зауважив, що завжди може розтягнутися ще трошки, коли вже не може дотягнутися до яблука. Один раз уявив собi — як сьогоднiшнiй день звучав би на фортепiано, якби всi вони — Памва, дерева, яблука, птахи, кроти, горiхи, трава, свiтло, холод — трималися на децi i клавiатурi. Або якби принаймнi поводити себе при фортепiано так, як вiн сьогоднi ходив, лазив, розтягався, падав, котився, нагинався, присiдав, пiдскакував, стулювався, видихав. Вже як стемнiло, Памва зварив просто в бляшанцi всю каву, яка там ще залишалася. I, грiючи руки, лiг до лiжка. А тепер — от докурює другу хронометричну сигарету. Вiн ще досить довго лежав з самим згаслим фiльтром у руцi. Спочатку прислухався, який i куди iде поïзд недалеко вiд хати (важкий товарний, з боку мiста), потiм з'ïв знайдене пiд собою яблуко, воно вилетiло з кишенi, вiн з ним спав, яблуко було нагрiте, нарештi думав — як поєднати в одну сентенцiю такi парадоксальнi речi: приємно лежати, приємна вовна, приємно лежачи курити, приємно ïсти вигрiте яблуко, приємно не хотiти вставати, приємно вставати, нехотячи вставати, приємно вернутися до лiжка, приємно, вiд'ïжджаючи, не вертати до лiжка, приємно вночi iти до станцiï, приємно чекати поïзда, приємно не встигнути до поïзда, приємно ïхати, приємно залишитися, приємно не спати, приємно вiдчувати приємнiсть, приємно знати, що вiдчуваєш, що приємно — самi приємностi, нiчого iншого нема — але ж приємнiсть не може бути сенсом, є ж речi суттєвiшi, нiж приємнiсть, — тi речi по мимо iншого є однак теж приємними — i вiд нiчого iншого не можна вiдмовитися так просто, як вiд якоïсь приємностi, хоч це знову обертається приємнiстю... Памва не вмикав свiтла. Вiн накрив яблука ще й тим лiжником, пiд яким щойно спав, поскидав з себе все лахмiття, зiбрав великий мiшок горiхiв i яблук. Допив воду з вiдра. Вбрав тiсну в'язану шапку, притиснувши одну сигарету за вухом, i вийшов на двiр. Проходячи повз горiх, побачив, що дерево стало зовсiм голим. Горiхи не бувають неоковирними без листя, вони радше стають подiбними на графiку Гнiздовського. Викрилася тайна механiка — одна груба галузка штуркала дах, гойдаючись вiд вiтру. Листя впало все разом. Якраз тодi, коли вiн був у хатi. Памва уявив собi, як завтра, якщо буде сухо, клаптикова площина опалого листя блищатиме на сонцi, мов подiрявлена бляха, i поступово ставатиме однорiдною, суцiльною. Лиш кiлька поодиноких листкiв на вершку дерева нагадуватимуть iлюстрацiю з дитячих книжечок про осiнь. Тепер Памва бачив тiльки те, що було на тлi неба — край даху, всi галуження горiха. Те, що мiшок затяжкий, виявилося вже через кiлькадесят крокiв. Тепер ще треба було зайти на цвинтар. Десь саме у цi днi минало тридцять рокiв вiд дня смертi дiда. Памва не був певний, чи сьогоднi, чи завтра. Не тому, що не пам'ятав дату, а тому, що не орiєнтувався — що за день сьогоднi. Цвинтар був мiж хатою та станцiєю. В одному мiсцi Памва залишив мiшок на рейках, а сам збiг у глибокий яр. Вранцi вiн думав, що це крокуси, i дивувався з ненормальностi повторного цвiтiння. Вiн хотiв навiть привезти колись кiлька квiток знайомому ботанiковi, заклав ïх у якусь книжку, згодом забув куди, врештi ту книжку продав. Разом з рослинами. Йому вже минуло тридцять, коли стало дивовижно незатишно зовсiм не знати рослин, нiби не розумiєш мови, котрою говорять до тебе. Вiн понакуповував безлiч альбомiв, визначникiв, вивчав щоденно по одному видовi рослин. Передовсiм довiдався, що це — пiзньоцвiт. Згодом заспокоïвся — так само несподiвано i безпричинно. Десь тодi вiн придумав одну солористичну рiч для фортепiано, в якiй переклав на клавiатуру всi ходи послiдовностi визначення якогось складного виду, знайденого у визначнику. А до iншоï п'єси пiдiбрав текст — певним чином впорядкований реєстр латинських назв рослин. Було зовсiм темно, i пiзньоцвiти треба було намацувати. Коли Памва видряпався до колiï i присвiтив запальничкою, то побачив, що пучок наполовину складений з якихось подовгастих листкiв, якi мали такi ж обриси, як i позагортанi на нiч квiти. Пiд деревами на цвинтарi темнiшало ще бiльше. Треба орiєнтуватися на високе розп'яття iз примiтивно вирiзьбленим з дерева хрестом, розмальованим кiлькома фарбами. У червону рану пiд виразними ребрами був укладений справжнiй спис — наконечник iз скрученоï бляшанки. Памва, поклавши квiти на замерзлу землю, почав молитися, але нехотячи думав тим часом: завжди, згадуючи дiда, вiн перебуває у певному вривковi власного життя, чомусь цей фрагмент спонукає пригадувати якийсь епiзод про дiда, щоразу Памва iнший, але однаковий — бо думає про нього; цi окремi моменти можна було б зшити мiж собою, вилучивши зi всього iншого, й отримати самостiйну iсторiю, Ґенезу самовартiсний сюжет, напевно, цiлком умотивований, скомпонувати осiбного Памву. Вiн вирiшив постежити за цим. Памва почав бiгти. Йому здавалося, що треба швидко бiгти. Вiн допасувався переступати зi шпали на шпалу, коли ж тi були десь не там, то мало не падав через тягар або сильно ударявся ногою. Бiжачи, вiн кричав. Вiн цiлком змокрiв. Делiкатна шкiра на довгих шрамах пекла вiд поту. Вже перед самим вокзалом все втратило реальнiсть, бо в очi свiтило кiлька типiв рiзних прожекторiв, ламп i сигнальних свiтел. Сигарета за вухом перемокла i розлiзлася. Вiд самих дверей на станцiï сильно пахло вином (якби вiн мусив якось означити своє життя за останнiй мiсяць, то було б червоне щоденне вино). У залi сидiло багато чоловiкiв i жiнок на складених бочiвках. Перед ними стояла бутля молодого вина. У кожного в руках була якась посудина з рiзною кiлькiстю плину. Видно, що вони п'янi власне на винi вже кiлька днiв. Говорили чужинецькою мовою. Це були селяни, котрi везли з-за гiр вино до мiста, звiдки Памва. Вечiрнiй поïзд давно вiд'ïхав, але i до пiдранкового було ще кiлька годин. Памва порухався так, щоб вiдчути, чи не вилетiв часом нiж iз-за пояса на крижах. Ще з дитинства вiн мав дивовижну погребу не бути без ножа. Сiв на свiй мiшок i закурив. Майже вiдразу декiлька мужчин повернулися до нього i показували руками, що хочуть курити. Памва вже розрахував рештки жетану — на чекання поïзда, у поïздi, по дорозi з вокзалу додому. Новi сигарети будуть тiльки вдома. Але вiн без жалю вiддав половину всього того, що мав. Заки чоловiки прикурювали, тримаючи сигарети у руках, розмоклих у виноградному соковi, якась жiнка принесла Памвi слоïк вина. Всi жiнки були молодi, гарнi, мiцнi i вiд пиття виглядали вiдважними. На губах, на светрах, на пучках пальцiв i зовнiшнiм боцi долонь були виннi плями, бiльше чи менше стертi. Жiнки тiшилися, дивлячись, як Памва п'є. Йому якраз тепер стало хворобливо холодно — вистигла мокра вiд поту сорочка. Вино було таке ж зимне, як i тiло. Холод супроводжував його аж до шлунка, але Памва швидко пив, чекаючи з'яви тепла зовсiм iншого, метафiзичного походження. Люди весь час говорили, також i до нього, але вiн нiчого не розумiв. Вони закликали його до себе. Вiн пив ще i ще, почав смiятися, переповнений радiстю тут i тепер. Згадав, що має горiхи, налущив цiлу купку. Вибирати зерна зi шкаралупи було дуже тяжко через перемерзлiсть пальцiв, опiки та вже й вiд випитого. Памва хотiв навчити ïх одного способу — взяв половинку почищеного горiха, потримав секунду у ротi, тодi торкнувся тим горiхом солi, насипаноï на газету на однiй з валiзок. Наймолодша жiнка захотiла зробити так само, але не облизала горiха, сiль не трималася, вона з'ïла просто горiх. Не так. Памва взяв ще одну половинку, тримаючи двома пальцями, дав облизати ïï жiнцi, вмочив у сiль i вклав ïй до рота. Жiнка була слухняною i тепер дивувалася з незвичного смаку. Памва дав ïй ще ковтнути вина зi свого слоïка, вона смiялася. Не так. Послинивши горiх i вмочивши його в сiль, дала Памвi, ковтнула вина, нахилилася до Памви, випустила вино з рота в рот. Так. Памва думав, що чоловiки можуть зреагувати якось iнакше, а вони смiялися, зацiкавлено дивилися, дивуючись порозумiнню, усвiдомлюючи появу новоï мови. Памвi потрiбне було фортепiано. I воно було. Вiн грав. Селяни повставали, обступили Памву, чоловiки трималися за плечi, жiнки плескали у долонi. Олiвцем вiн закреслив тi пункти у реєстрi, котрi вже минули за суботу. Почав складати все назад до кишенi; у порожнiй кiмнатi стояли лиш величезне вiдкрите фортепiано i дивне лiжко, придумане i змайстроване самим Памвою. Памва перейшов через вузьке кам'яне подвiр'я, накрите склом на рiвнi третього поверху, i потрапив у сецесiйний пiд'ïзд з вiтражами. Нагорi над сходами теж було скло, i люди тримали скриньки з квiтами вздовж сходiв. На поверсi панi професоровоï було чути, як радiо приймає папську Службу Божу з Ватикану. Памва ввiйшов до помешкання, пройшов коридором до скляних матових дверей i зазирнув до кiмнати — панi професорова була на вiдправi, сидячи бiля великого лампового приймача, Памвi дуже подобалося, що на шкалi були понаписуванi назви мiст. Вiн пiшов до кухнi, чекаючи кiнця аудицiï. Добре те, що панi професорова була старенька i висока. Останнiм часом Памва не хотiв масувати молодих жiнок. Памва рiдко переймався чимось так сильно, як от вiднедавна святим Франциском. Усi тi вiдчуття убогостi, радостi зреченостi щодо чогось одного i натомiсть наростання чогось iншого, витворення складного кодексу i ритуалу, котрi однак роблять життя простим, якщо в них повiрити, фiзiологiя босих нiг, дiрявоï одежi, недбалоï ïди, безвiдповiдальнi мандрiвки i самопевнiсть молитви. Механiка доступностi екстазу. Памвi здавалося, що це є тим рiвнем абсурду, коли той стає настiльки природним, як дощ, снiг i цiлий свiт. Абсурд як слiди недосяжного мислення. Вiн переконав усiх, що треба зняти про Франциска, вiн сам вiдчував себе Франциском i поступово зробив Францискiв з усiх. Аж тодi постановив собi уникнути режисури i роблення сценарiю, тiльки принесе п'єсу i буде робити все, що скажуть у тих фрагментах, де скажуть. Вiн нiколи не думав, що зможе наперед погоджуватися з найжорстокiшими втратами. Зрештою, тут нема нiякого закiнчення. Останнє, що можеш втратити — то здатнiсть втрачати, а це вже приводить до здобутку, котрий знову можна втратити. Памва навiть припускав, що насправдi нiчого не станеться, нi на поверхнi, нi глибше — бо саму втрату вiн вже пережив кiлька разiв уявно. Анна приïжджала ненадовго. Але нi вiн, нi вона не уявляли собi любовi у ïï мiстi, тому вона або приïжджала ненадовго, або ïхали кудись разом. Анна була значно молодша вiд Памви, а виглядала ще молодшою. Вони познайомилися тодi, коли вона вчилася в унiверситетi. Вона вже була одружена i знала, що нiколи не житиме з Памвою, хоч нiяк не зможе без нього зовсiм. Йому здавалося, що ïï любов має якийсь типологiчний характер — вона любить не власне Памву, а естетику типу. До приïзду Анни залишалося зовсiм небагато часу. Памва ще не почав митися, лиш грiвся у водi, коли задзвонив телефон. Вiн мусив iти до телефону голим i мокрим через цiлу квартиру. Сказали, що треба сьогоднi в вечiр прийти на нiчне чергування — Памва працював медбратом у складi кардiологiчноï бригади швидкоï допомоги. Вiн був перегрiтий i змерз, тодi ще й розбурхався, i почало трясти так сильно, що аж м'язи заболiли саме вiд тремтiння. Мусив ще трохи полежати у ваннi, але на кiнець обiллявся холодною водою. Памва сидiв у кухнi при столi. Всi дверцята креденса були вiдкритi, вiн час вiд часу вставав, брав щось звiдти i знову сiдав до столу. Памва любив несподiванi виклики. Насамперед тому, що понад усе цiнував перенапруження; до того ж це завжди цiкаво. Памвi подобався навiть ритм дуже чiткого, продуманого i послiдовного збирання. Вiн випив страшенно мiцну каву, з'ïв ложку меду, чотири таблетки аспiрину, розмiшав у склянцi води глюкозу й аскорбiнову кислоту, надушив соку двох грейпфрутiв. Вiн повернувся додому. Лампа була включена лише у лiжку, в кухнi лежали Анинi речi, залишилися не помитi горнятка — Анна завжди пила наступну порцiю кави чи чаю зi свiжого горнятка i складала ïх перед собою на столi. Памва став на драбинку i заглянув до лiжка. Вiн вимкнув лампу, поклав таки записану касету на подушку, вийшов на балкон i запалив цiлу велику газету. Вогонь зробив несподiвано багато свiтла Памва добре розумiв, що от-от закiнчиться сигарета, вiн знову зайде до помешкання, потiм прийде Анна, i що цей стан кiлькох хвилин надзвичайно нестiйкий, а все ж не мiг себе переконати, що ще щось буде iнакше, що ця мить перестане видовжуватися i продовжуватися безконечно, що можливi якiсь найменшi змiни у свiтi, у ньому, що вiдстанi нормалiзуються, що буде далеко, далi, близько i ближче, що вiдстанi можна буде перейти. Памва iшов сходами i заборонив собi наразi любуватися станами, фiксувати ïх, запам'ятовувати, систематизувати, а передовсiм намагатися викликати — йому треба вернутися до дитини, нiде не зависнувши. Ще Памва подумав, що коли все ж записуватиме сценарiй п'єси, колись пiзнiше, то закiнчить його приблизно так: виконавець не має нiякого iншого завдання, крiм витворення вiдчуття присутностi. Т. Прохасько бачить вiдчуття життя, буттєвоï присутностi як об'єкт художнього вiдтворення. Його творовi притаманнi фiлософiя часу, митi, вiчностi, iдея самотностi як блага iснування особистостi.

Метки Вiдчуття присутностi, ТАРАС ПРОХАСЬКО, скорочено, стисло, уривки, у скороченому вигладi, коротко
ВIдчуття присутностI